Каталог сайтів

Мапа національних меншинств Європи

Голин — Tue, 28 Sep 2010 18:27:18 GMT

Восточные славяне: какие они? (РОС)

Голин — Tue, 28 Sep 2010 18:23:44 GMT

В антропологическом облике восточных славян отразилась вся сложность и многогранность этнической истории славян и их этногенеза".

Этими словами Татьяна Алексеева заканчивает свое талантливое исследование "Этногенез восточных славян", вышедшее в свет более четверти века назад. Мне кажется, их стоило бы поставить эпиграфом к научному сборнику "Восточные славяне. Антропология и этническая история", который недавно выпущен издательством "Научный мир".

Сборник этот необычайно разнообразен по своему содержанию: есть статьи по антропологии, археологии и истории, по геногеографии восточных славян и их окружения, по дерматоглифике и одонтологии (науке о зубах и их системных различиях), экологических аспектах истории восточных славян, их болезнях, географии русских фамилий, статья, рассказывающая о попытках восстановить индивидуальные портреты восточных славян средневековья, и многое другое.

Свой рассказ я буду строить на материалах из сборника и книге Т.Алексеевой. Что, кратко говоря, имела в виду Алексеева в своем заключении? Очень просто: восточные славяне прошли сложный путь этнической истории, и его можно "прочитать" по их физическому облику. Перефразируя известные слова Льва Толстого, можно сказать, что в этнической истории восточных славян мы наблюдаем сходство несходного с историей ряда других этнических образований и несходство сходного.

Скажем, для британского этноса фундаментом были иберийские кельтские племена, прежде всего - бриттов, а также пиктов и скоттов, на который позже наслаивались волны римлян и германских пришельцев - англов, саксов, датчан. Так на Британских островах возник своеобразный плавильный котел, из которого в конце концов вышел единый британский этнос.

Германский этнос, напротив, возник в основном на базе германских племен, в орбиту которых на окраинных территориях были вовлечены кельты, полабские славяне и лужичи, племена малой альпийской расы - на территории современной Баварии. А славяне? С ними все сложилось по-другому.

В I тысячелетии до новой эры и начале I тысячелетия новой эры ход истории в Европе определяло взаимодействие семи основных "миров" - социально-культурных массивов. Они складывались из разных этносов и в археологическом отношении представляли собой мозаику из множества культур, хотя порой те или иные культуры были главенствующими в своем массиве.

Вот эти миры. Первый - греко-римский, эллинистический. Второй - кельтский мир, простиравшийся от Британии до Пиренеев и Карпат. Третий - мир варварских племен Центральной и Восточной Европы (в том числе и славянских). Четвертый - культуры зоны смешанных лесов Восточной Европы, заселенной по преимуществу балтским поселением. Пятый - зоны хвойных лесов от Финского залива до Приуралья - можно назвать финно-угорским. Шестой - скифо-сарматский кочевнический мир по степной южной полосе. Седьмой - фракийский мир Карпато-Дунайского региона. Изучая палеоантропологические материалы конца I тысячелетия до новой эры и начала I тысячелетия новой эры, исследователи смогли нащупать те группы древнего населения Европы, на базе которых образовалась славянская ветвь европейцев.

Оказалось, что прародина славян находилась на стыке североевропеоидной, длинноголовой, светлопигментированной расы и другой расы - южноевропеоидной, круглоголовой, темнопигментированной. Северные группы примыкали к Висле и побережью Балтийского моря, к Прибалтике. Южные же группы, вобравшие в себя некоторые скифские группы Восточной Европы и даже до-скифские элементы, возможно, кельтов, образовали пласт более или менее однородного населения, который тянулся по левобережью Дуная вплоть до Причерноморских степей.

Данные археологии четко показывают, что славянская этноязыковая общность образовалась на основе разных племен, что она не восходит к какому-то одному племени. Словом, праславяне не отличались ни чистотой расы, ни единством физического типа. И потому изначально в пределах обитания славян не наблюдается однородности антропологического типа. И тем не менее по комплексу антропологических показателей славяне четко отличались от большинства своих соседей - германцев, угро-финнов, народов Северного Кавказа и кочевых племен, приходивших из-за Урала.

В первой половине I тысячелетия новой эры славяне обнаруживают себя как обширное сообщество в Центральной и Восточной Европе. Оно не могло возникнуть быстротечно. "Существование антропологической общности славян в средние века свидетельствует о длительном периоде контакта представителей северной и южной ветви европеоидов, предшествовавшем образованию этой общности", - заключает Алексеева.

Что же объединяло эти многочисленные племенные группы, разбросанные на огромных пространствах, нередко отделенные друг от друга иными этническими группами и обитавшие в весьма разных условиях? Контакты и конфликты с иноплеменниками, торговые отношения с ними и многое другое - все это тянуло врозь. Что же объединяло? Антропологов этот вопрос не затрагивает, а для нас представляет несомненный интерес. В нем - один из ключей к пониманию истории славян. Вероятнее всего, думается мне, это был язык, точнее - группа близкородственных диалектов.

В первой половине I тысячелетия новой эры на их основе возник общеславянский язык, который сообщал чувство единства или родства значительной массе населения. К тому же вместе с языком эта масса усваивает общие идеологические взгляды, верования, обряды, элементы культуры. Позже - синхронно с миграциями славян - этот язык разделился на группы южнославянских, западных и восточных языков, сохраняющих заметное сходство и спустя полторы тысячи лет.

В середине I тысячелетия новой эры славянская общность распадается, и отдельные племена порознь и в разные времена начинают движение за пределы прежних своих территорий - на юг, запад и восток. Переселение славян на восток, в лесную и лесостепную зоны было процессом сложным и многоактным. Расселение осуществлялось не одновременно и из разных этнических регионов славянского мира. Как представляется сейчас, наиболее ранним этапом того процесса был массовый приток населения на Среднюю Волгу и в верховья Оки в конце IV века. Это было следствием бегства населения из более юго-западных районов в результате гуннского погрома 376 года.

Первая волна колонизации на северо-запад Восточной Европы принадлежала псковским кривичам, которые обнаруживают культурные связи с населением у Вислы. Позже процесс миграции на восток становится более постоянным и широким. Несколько волн миграции пришло на левобережье Днепра, в Приильменье, на Оку.

Движение славян на восток осуществлялось сложными путями. Расселение племен и родовых групп в северной полосе - Новгород, Псков, верховья Днепра и Волги, междуречье Волги и Оки - происходило в основном за счет северной ветви прежней славянской общности. Поэтому здесь появляется значительная масса населения длинноголового и светлопигментированного. В южной полосе на восток, на Днепр и за Днепр, двигалось по преимуществу население южного типа с берегов Дуная, из Центральной Европы и с Карпат. Но и в этом процессе происходило перемешивание северных и южных элементов.

"В Восточную Европу переселились с запада не северные и не южные европеоиды, а, если можно так выразиться, их конгломерат, в котором удельный вес исходных компонентов мог быть различен" (Алексеева). С этого момента и начинается история восточнославянских племен. "В антропологическом составе восточных славян различаются две фазы, которые в значительной мере совпадают с этапами этнической истории", - пишет Алексеева.

Первая фаза - средневековье: X - XIII века.

Переселяясь на восток, обособляясь от прежней общности, славяне попадали в различные природные условия и оказывались в соседстве с различными иноплеменниками. Вот это соседство и наложило значительный отпечаток на антропологический рисунок различных славянских племен. Соседи принадлежали к разным этносам и обладали различными антропологическими характеристиками, и прежнее сходство мигрировавших славянских племен стало ослабевать, они приобретали новые черты и как бы расходились в разных направлениях.

Так, в вятичах, заселивших междуречье Волги и Оки и, между прочим, местности по берегам Москвы-реки, заметно проявление черт финно-угорских. Более того, Алексеева считает возможным утверждать: "Основу вятичей и поволжских кривичей составляют финно-угорские племена". Северо-восточные кривичи (группы ярославская, костромская, владимиро-рязанская) также отражают в своем облике черты местного финно-угорского населения, обнаруживающие особенности, типичные для монголоидов лесной полосы Восточной Европы.

В физическом облике западных кривичей (Псков, Полоцк, Смоленск, Тверь), радимичей (среднее течение Днепра и бассейн реки Сож), дреговичей (территория между Припятью и Западной Двиной) отражены исходные славянские черты. Правда, у этих племен также обнаруживается сближение с соседями - летто-литовским населением. Но так как соседство это восходит к очень древним временам, то, может быть, оно отражает какие-то исходные черты, которые были когда-то общими для предков этих этнических групп.

В средневековых тиверцах и уличах (территории между Прутом, Днестром и Дунаем), волынянах и древлянах (местности к западу от среднего течения Днепра) больше, чем в каких-либо других племенных группах восточных славян, отражены черты среднеевропейского населения. Этнические группы Волыни, например, оказываются наиболее широколицыми, то есть они сохранили важную особенность, которая была характерным признаком славян в эпоху сложения и существования их общности. Словене новгородские в наибольшей степени сохранили исходные черты своих североевропеоидных предков: очертания головы, четкую профилировку лица, светлые глаза и волосы.

Самую сложную, по-моему, проблему для Т. Алексеевой, равно как и для многих других ученых, составила задача выяснения антропологического облика полян - обитателей стольного града Киева и его окрестностей, а также территорий вверх по Днепру, к востоку и западу от него, включая Чернигов, Любеч и Переяслав-Хмельницкий. Дело в том, что поляне, имея в целом европеоидный облик, обладали вдобавок комплексом черт, которые отличали их от западных, северных и восточных племенных образований славян.

Исследователи не раз отмечали сходство полян с населением черняховской культуры, которое в III - IV веках новой эры обитало в степи и лесостепи от нижнего Подунавья до левобережья Днепра. Этнический состав черняховцев до сих пор вызывает ожесточенные споры. Но кажется крайне невероятным, чтобы оно было славянским. "И потому сходство полян с черняховцами, - замечает Алексеева, - может быть истолковано в плане неславянской принадлежности полян". И продолжает: "Здесь можно отметить, что по антропологическим данным прослеживается какая-то местная линия преемственности населения в Причерноморье и в Приднестровье, существовавшая до прихода на эту территорию славян и проявляющаяся в позднее время и в славянах".

Поляне! Любимое племя изначального летописца. Другие племена он показывал с отчетливой насмешкой: древляне имели обычаи дикие, подобно зверям, питались всякою нечистотою, девиц похищали в жены. Радимичи и вятичи уподоблялись древлянам. Поляне же были якобы совсем иные: образованные, лицом ясны, обычаем кротки и тихи, стыдливость украшала их жен... Летописец жил среди полян, в Киеве, в киевском монастыре, и как не увидеть в панегирике полянам обыкновенный политический или религиозный расчет!

А между тем поляне оказываются самым неславянским из всех восточнославянских племен! И еще одно попутное замечание, раз уж зашла речь о древнем Киеве и его насельниках. На этот раз - о норманнах, о скандинавах, которые, согласно преданиям, составляли костяк дружины киевских князей и их опору в междоусобных вихрях того времени. Т. Алексеева сопоставила суммарную серию черепов из Киевского некрополя с германцами. "Это сопоставление, - пишет она, - дало поразительные результаты: ни одна из славянских групп не отличается в такой мере от германских, как городское население Киева. Таким образом, следует признать, что в составе дружины киевского князя норманнов было чрезвычайно мало...". (Кстати, и нашествие татаро-монголов, по-видимому, не оставило заметного следа в облике восточно-славянского населения.)

Итак, расселяясь по обширной Восточно-Европейской равнине, славянские племена в эпоху средневековья обретали антропологическое разнообразие, которое было обусловлено физическими особенностями прежнего населения этих мест. На севере и востоке - угро-финнами, на северо-западе - летто-литовцами, на юге - ираноязычными племенами. И вместе с тем восточные славяне демонстрируют большую однородность, чем окружающие их племена: финно-угорские группы, кочевники и население Кавказа.
Вторая фаза в антропологической истории славян связана с образованием государственности - с XVI -XIX веками.

И вот тут нас поджидает вторая удивительная неожиданность. (Если за первую считать появление обширного славянского сообщества в середине I тысячелетия новой эры.) Неожиданность заключается тут вот в чем. Обретение антропологического разнообразия восточно-славянских племен, их длительное сожительство с иноплеменным населением, симбиоз, а затем и синтез со многими из них должны были бы, кажется, разводить племена восточных славян все дальше и дальше друг от друга. Произошло же обратное. Силы сцепления, смешения, расширения круга брачных связей оказались сильнее. И из отдельных племен в более поздние века стали складываться народы, обладающие сходно выравненными чертами.

"Преемственность обнаружена для следующих этнических и территориальных групп: белорусы - дреговичи, радимичи, западные кривичи, украинцы - тиверцы, уличи, древляне, волыняне, поляне" - пишет Алексеева. Для русских же упростим и перескажем ее схему: западные и восточные кривичи, словене новгородские, вятичи, северяне. "По всему комплексу расоводиагностических черт, - пишет Алексеева, - русские и белорусы тяготеют к северо-западным группам, украинцы - к южным".

И еще одна неожиданность. Ядром для образования белорусской народности, как и украинской, были племена, достаточно сходные по своим типическим чертам (за исключением, как помним, полян). Русские же возникли из слияния нескольких очень различавшихся в антропологическом отношении групп (например, светлых, широколицых, почти круглоголовых словен новгородских и темных, узколицых, длинноголовых вятичей). Тем не менее русские в антропологическом отношении в настоящее время оказываются гораздо более гомогенным народом, чем этого можно было бы ожидать.

Вообще говоря, подобные процессы распространения сходных черт шли также и при слиянии различных племен в белорусский и украинский народы. Однако у русских - при большом, повторю, разнообразии исходных черт - этот процесс оказался заметно более сильным и обширным. В чем тут дело? Разгадка, оказывается, имеет не антропологические, но - исторические причины. Во-первых, значительное переселение на восток западных славян, по-видимому, в эпоху позднего средневековья. Во-вторых, "славянскость" на центрально-русских землях была усилена продвижением сохранившими свой облик словен новгородских и западных кривичей в места, которые в прошлом были заняты вятичами и частично восточными кривичами, - в междуречье Волги и Оки, под Ярославль и Нижний Новгород.

Прилив славян с запада усилил в русском населении славянские черты и ослабил примесь угро-финских, которые у современного русского выражены значительно меньше, чем у его предков. Однако они по-прежнему сохраняются в его облике. "Уменьшение скуловой ширины в сочетании с пониженным ростом волос на лице и теле - отголоски средневековых контактов славян и угро-финнов" (Алексеева). Сохраняются подобные отголоски и в облике белорусов (контакты с балтами и населением Волыни) и украинцев (присутствие среди предков ираноязычного и романоязычного населения). Это - следы этнической истории.

История Киевской Руси помнит массовые переселения из южных ее районов на Волгу и Оку, во Владимирское ополье. И, стало быть, вместе с теми людьми в генофонд русских пришли типические элементы ираноязычных и тюркоязычных (половцы или кипчаки) народов. Влились в него, напомню, наряду с элементами угро-финскими. Что же касается народов, которые, не оставляя типологических следов, прилили свою кровь к русской, то их, наверно, трудно перечислить: тут будут и кочевники Подонья, и хазары, и булгары, и племена Северного Кавказа, и многие другие.

Итак, в физическом облике восточных славян проступают черты, присущие финно-уграм, балтам и ираноязычным группам, населявшим Восточную Европу до прихода славян. Это подтверждается и данными геногеографии. Она же, кроме того, свидетельствует, что в генофонде современной Восточной Европы сохранились гены давних палеоплемен, бывших когда-то аборигенами здешних мест. Так что генетическая неоднородность, которая, в конце концов, сказывается и в различном проявлении того или иного антропологического признака, имеет очень давнюю историю. Если сопоставлять восточно-славянские народы по комплексу физических признаков, то, по мнению Т. Алексеевой, русские и украинцы в целом могут быть противопоставлены друг другу.

Русские более длинноголовы, узколицы, светлоглазы, часто обладают светлыми волосами и тяготеют к североевропеоидному типу. Украинцы более круглоголовы, широколицы, имеют темную пигментацию глаз и волос и тяготеют к южноевропеоидному типу. Белорусы же при подобном сопоставлении оказываются либо среди русских групп, либо на границе контакта между русскими и украинцами. И в заключение вопрос, на который, как показывает наша подборка, нет ответа.

Во всех тех процессах, о которых я здесь рассказывал, - сложении типических черт славянского антропологического облика, сложении славянской общности, взаимодействии славянских племен с иноплеменниками на новых местах проживания, установлении кровнородственных связей с ними, дальнейших изменениях типических черт племен и народностей, - во всем этом видную, а порой и ведущую роль играют гены. Но вот как действует этот генетический механизм и через отдельных людей, их родственников, их близкое и дальнее окружение на антропологические черты этносов и народов, это пока еще загадка. Работа эта ведется, и о ее основательных для историка и антрополога результатах в сборнике "Восточные славяне" рассказывается в статье группы исследователей из Института общей генетики РАН.

УКРАЇНА МІЖ ЄВРОПОЮ ТА АЗІЄЮ

Голин — Tue, 28 Sep 2010 06:51:09 GMT

Історичні долі людності певного регіону завжди значною мірою визначало розташування та природна сворєрідність останнього. Україна -- одна з найбільших країн Європи. Її окремі землі належать до різних природних зон і здавна контактують з різними культурно-історичними центрами Євразії. Тому на українських теренах з первісних часів простежуються три провінції, які за своїми етногенетичними зв'язками були спрямовані в різні напрямки. Північно-західна (Полісся та прилеглі регіони Волині та Поділля) розвивалися в тісних контактах з Південною Балтією; Південно-Західна Україна перебувала під балканським впливом, а степи Південного Сходу та частково Півдня нашої батьківщини довго являли собою західну периферію великого азійського світу скотарів-номадів.
Спробуємо прослідкувати за даними археології, коли почали формуватися три вищезгадані культурно-історичні провінції України.
Поліська низовина, що займає північ України та південь Білорусі, у природно-географічному сенсі являє собою східну частину Великої Європейської низовини. Остання простяглася від Англії до Середньоруської височини на 2,5 тис. км і характеризується специфічними, досить однорідними природними умовами: помірним, відносно вологим кліматом, низьким, плоским рельєфом з піщанистими грунтами, численними ріками та болотами, суцільними змішаними лісами. Археологічі матеріали дозволяють говорити про стійкі культурні зв'язки первісного населення Полісся зі своїми західними сусідами вищезгаданих низин Південної Балтії починаючи з кінця льодовикової доби.
За останні 12 тис.років археологами простежено не менше 10 міграційних хвиль з заходу на Полісся, Волинь, Поділля, Прикарпаття. Із Західної та Південної Балтії в Полісся наприкінці льодовикової доби прийшли дві хвилі мисливців північного оленя (людність культур Лінгоі та Свідер (Залізняк, 1989). Кінець льодовикової доби знаменувався двома міграціями з заходу в Полісся лісових мисливців кудлаївської та яніславицької культур (Залізняк, 1991). В наступну неолітичну добу (7 -- 5 тис. р. тому) із заходу на Україну просунулися племена лінійно-стрічкової кераміки та людність культури лійчастого посуду. За доби бронзи в Полісся, на Волинь та Поділля з Заходу котилися хвилі індоєвропейських племен: культури кулястих амфор, шнурової кераміки (Мал.1), тшинецько-комарівської. До речі, від останньої деякі дослідники виводять слов'янство. У скіфську добу з Центральної Європи в Західну Україну просунулись кельти.
Міграційні процеси із заходу в Українське Полісся, на Волинь та Прикарпаття простежуються і в пізніші часи. Мається на увазі прихід сюди з заходу близько 2 тис.років тому людності поморської культури, германців (пшеворська культура), готів (вельбарська культура).
Постійний напрямок міграційних процесів із заходу в Полісся пояснюється належністю останнього до єдиної природно-ландшафтної зони Великих Європейських низин, що простяглися від Темзи до Десни. Він був визначальним фактором етнокультурних процесів, які проходили в Північно-Західній Україні, починаючи з кінця льодовикової доби. Саме ці землі були прабатьківщиною слов'янства та українців зокрема. Отже, є підстави говорити про західні етногенетичні корені цих народів. Недаремно ближчими етнокультурними родичами слов'ян є їхні північно-західні сусіди балти та германці. Серед археологів панує думка про праслов’янський характер археологічних культур Північно- Західної України починаючи від шнуровиків ранньобронзової доби, тобто з кінця ІІІ тис. до н.е. (Мал. І).
За доби середньовіччя Півчнічно-Західна Україна також розвивалася під потужним впливом з Балтії. Мається на увазі військово-політична експансія на українські землі спочатку варягів Скандинавії ІХ-ХІ ст., а пізніше Литви, Польщі і навіть Швеції. Лише на початку ХУІІІ ст. Петро І та інші російські імператори насильницьки переривають традиційні північно-західні зв"язки України і поступово переориєнтовують її на схід, інкорпоруючи в тіло Російської імперії (Дорошенко, 1991, с.397-403).
Стійкі східні культурно-історичні зв'язки українського степу з скотарським світом Азії почали формуватися з виокремлення скотарства в самостійну галузь економіки, що сталося на півдні України у IV тис. до н.е.
Північноєвропейська людність, яка у VI -- V тис.до.н.е. заселили Лівобережжя Дніпра та Надпорожжя, в умовах аридизації клімату, під впливом Трипілля поступово опановує навички скотарства. З постанням у IV тис.до н.е. у лісостепах та степах між Дністром та Дінцем найдавніших скотарських суспільств індоєвропейців (Середній Стіг, Нижня Михайлівка тощо) та їхнім поширенням степовою зоною далеко на схід (ямна культура) Південно-Східна Україна розвивалася в тісних контактах з євразійським степом.
В добу бронзи (ІІІ -- ІІ тис.до н.е.) в українських степах послідовно змінювали один одного найдавніші індоєвропейські степовики з архаїчною відгонною формою скотарства (середньостогівці, ямники, катакомбники, зрубники), які лишили після себе тисячі курганів на півдні України. З початком доби заліза (І тис.до н.е.) Надазов'ям та Північним Причорномор'ям зі сходу котилися хвилі скотарів-кочовиків (кіммерійці, скіфи, сармати), які належали до східної іранської або арійської групи індоєвропейців (Мал. 2).
З IV по XVIII ст. н. е. з Азії українським степом на захід через кожні 100 -- 200 років плинули нові хвилі азійських номадів, але вже не індоєвропейців, а монголоїдів тюрків. Перша тюркська орда гунів форсувала Дон 370 р.н.е. Після розгрому гунів римлянами та германцями в середині V ст. з півдня України їх витісняють тюрки болгари. 558 р. зі сходу приходять авари. Рештки болгар були остаточно вигнані з Надазов'я та Надчорномор'я у Волзьку Булгарію та Західне Надчорномор'я 670 р. хазарами. Після розгрому останніх київським князем Святославом 965 р. в українські степи зі сходу вдерлися печеніги. Останні близько 1036 р. поступилися новій тюркській орді половців. Кипчаків-половців практично знищили монголи у першій половині ХІІІ ст. Кримські татари, які панували на території півдня України до кінця XVIII ст. були уламком татаро-монгольської імперії Чингізидів. Останньою хвилею тюркських кочовиків зі сходу були калмики, які у XVIII ст. просунулися на захід до Кубані (Залізняк, 1994, с.122, 123, 131, 132).
Постійний напрямок руху скотарських народів зі сходу на захід пояснюється тим, що європейський степ через вищу вологість клімату являє собою значно краще пасовисько порівняно з сухим азійським. Тому в пошуках кращих пасовиськ для своєї худоби степові номади рухались з Азії в Європу, а не навпаки.
Зайве нагадувати, що всі ці хвилі войовничих номадів зі сходу справляли потужний вплив на культурно-історичний процес у степовій та лісостеповій Україні. Однак особливо перебільшувати вплив тюрків на етногенез українців не слід. Антропологічні дослідження свідчать, що монголоїдні елементи в антропології українців представлені значно меншою мірою, ніж елементи центральноукраїнського (динарського) антропологічного типу у їхніх південно-східних тюркських сусідів, зокрема кримських татар. Це свідчить про давній і потужний вплив осілих землеробців-праукраїнців на тюркських скотарів північного Надчорномор'я.
Отже, південно-східна Україна, починаючи з постання тут у IV тис.до н.е. скотарства розвивалася в умовах тісних культурно-історичних контактів з рухливими і агресивними скотарськими суспільствами євразійського степу. Як українські степи вважаються західною провінцією степової зони, що простяглася на 4 тис.км. на схід від Надчорномор'я до Монголії та Китаю, так і скотарські суспільства півдня України слід вважати східною периферією євразійського світу степових номадів. Останні неодноразово нищили національні надбання невойовничих землеробів-українців.
Традиційна агресивність кочовиків історично закладена в їхній економіці. Великі стада худобв швидко поїдають і витоптують траву, а тому вимагають постійної зміни пасовиськ. Це обумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове скотарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів. Продуктивна скотарська економіка давала змогу кочовим суспільствам утримувати численні збройні сили.
Крім того, рухливий спосіб життя не дозволяв номадам мати постійні ремісничі і культурні центри, які забезпечували їх досконалою зброєю, предметами розкоші, продуктами землеробства (зерном, вином тощо). Останні є обов'язковою складовою раціону всіх скотарів світу. Тому вони вимушені тісно контактувати з осілими, як правило, більш розвиненими, землеробськими суспільствами, які забезпечували номадів продуктами цивілізації. Характер цих контактів далеко не завжди був мирним, а часто здійснювався у формі грабіжницьких збройних нападів войовничих степовиків на миролюбних землеробів, ремісників, торгівців. Згадайте стосунки скіфів з грецькими колоніями Надчорномор'я, гунів та аварів з Європою, печенігів, половців, татаро-монголів з Україною-Руссю, кримських татар з козачою Україною.
Фатальний вплив азійського степу на історичну долю України триває і в новітній час. Мається на увазі погляд російських істориків та філософів В.Ключевського, М.Покровського (1929), Г.Федотова (1936) та їхніх сучасних послідовників на Російську імперію як різновид деспотії східного типу, яка постала в умовах потужного впливу татаро-монгольської держави Золотої Орди (Залізняк, 1994, с.208 -- 227). "Московська держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і являє собою типовий приклад східного деспотизму" , - писав К.Маркс.
Географічна позиція північно-західного Надчорномор'я та Подністров'я обумовила тісні і дуже давні контакти цього регіону з Центральною Європою, Балканами, а через них -- з Близьким Сходом. Археологічно цей зв'язок простежується вже з кінця льодовикової доби. Однак, особливо потужно він проявився в V -- ІV тис.до н.е., коли Правобережну Україну колонізували балканські нащадки близькосхідних землеробів -- людність трипільської культури (Залізняк, 1994). Саме під прогресивним впливом останніх на аборигенні мисливсько-рибальські племена Подніпров'я тут постали найдавніші спільноти скотарів-індоєвропейців (Залізняк, 1994).
Південно-західні впливи на територію України відчувалися в бронзову добу і особливо посилилися у І тис. до н.е., коли починаючи з VII ст.до н.е. на північному узбережжі Чорного моря були засновані колонії греків. На рубежі нашої ери тут з'являються римські військові гарнізони. У ІІІ -- IV ст. н.е. всю Правобережну Україну до південного кордону Полісся і частково лівобережний лісостеп займала провінційно-римська черняхівська культура. На думку дослідників, це було переддержавне утворення, в складі якого праслов'яни вперше познайомилися і засвоїли ідею державності.
Слід спеціально підкреслити важливість прогресивного впливу на українські терени греко-римської цивілізації. Завдяки ним праукрайнці скіфо-сарматської доби не тільки познайомились з ідеєю державності, а й взагалі були включені в європейський історичний процес. Адже сучасна європейська цивілізація постала на культурному підгрунті греко-римського світу античності і є його безпосереднім нащадком. Недаремно північно-східні сусіди праукраїнців фіно-угри, які здавна населяли величезні лісові простори від Верхньої Десни до Уралу, не маючи контактів з античною цивілізацією затрималися на стадії первісності. Саме тому вони не створили власної держави, так і не трансформувавшись з народностей в націю.
Особливо потужно впливав балканський світ на Україну в середньовіччя. Мається на увазі Візантійська імперія, під впливом якої формувалася перша історична українська держава Русь, були закладені підвалини української писемності, літератури та історії, складалося християнське світосприймання українців. З XV ст. характер впливів на Україну з південного заходу різко змінюється у зв'язку з завоюванням Константинополя турками. Агресія Османської імперії на українські землі тривала до кінця XVIII ст.
Південно-західні впливи на українські терени закарбувалися на сучасній етно-політичній карті Східної Європи. У скіфо-сарматську добу протягом 1 тис. до н.е. мала місце експансія фракійських племен з Трансильванії та Нижнього Подунав"я у північно-західному напрямку. На початку 1 тис. до н.е. фракійські впливи за даними археології простежуються в лісо-степах Правобережної України від Карпат на заході до Дніпра на сході. Мається на увазі чорноліська культура, фракійські елементи в якій простежувались багатьма відомими археологами. Тому нащадки латинизованих римлянами фракійців та слов’ян румуни та молдавани здавна просувались із Трансільванії на схід і зараз межують з українцями по Дністру.
Отже, маємо наукові підстави говорити про три культурно-історичні провінції на теренах України (північно-західна, південно-західна та південно-східна), які здавна мали постійний напрям культурно-генетичних зв'язків (Мал. 3). Останні були детерміновані природно-географічними факторами, перш за все належністю цих регіонів до певних природних зон та розміщенням на географічній карті Євразії. Судячи з археологічних матеріалів, напрям згаданих культурно-історичних контактів визначився дуже рано у первісну добу і впливає на історичні долі українців навіть зараз. Трьом культурно-історичним регіонам первісної України відповідають три головні геополітичні провінції України-Руси, козацької та сучасної України.
Таким чином, південно-західна Україна здавна розвивалася під сильним впливом Подунав'я та Балкан. Традиційні західні зв'язки північно-західного регіону, який територіально співпадає з прабатьківщиною слов'ян та українців, дають підстави говорити про значні західні впливи на етногенез останніх. Більше 5 тис. років південно-східна провінція традиційно є східною периферією азійського степового світу. У пізньому середньовіччі останній породив у Східній Європі кілька надцентралізованих деспотій східного типу: Золота Орда, Османська та Російська імперії. Протягом української історії вони неодноразово руйнували українську державність, створюючи передумови і для агресії на українські землі і західних сусідів (Польщі, Угорщини, Литви, Румунії).
Ці три великі культурно-історичні провінції України перегукуються з окресленими Є.Маланюком трьома складовими первнями української культури: варязька мілітарність, антична Еллада та азійський степ (Маланюк, 1992). Однак визначальну роль у формуванні української нації відіграли міграційні процеси з Північно-Західної України на південний схід. Тут постійно точилася боротьба українських колоністів з войовничими степовиками. З послабленням натиску кочовиків землероби з Волині, Прикарпаття та Полясся знову заселяли степ. Починалося чергове українське відродження, якими така багата наша історія. Показово, що і в новітні часи південь та схід України залишалися теренами нищення українства, а північний захід - невичерпним джерелом його відродження.
В межах вищезгаданих трьох культурно-історичних провінцій України виділяється 15 земель та численні українські етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, слобожани тощо. Так що етнографічна строкатість України не викликає сумніву.
Наявність окремих культурно-історичних регіонів на українських етнічних землях, як і діалектних груп, з яких складається український етнос, давно помітили етнографи та лінгвісти. Ці наукові факти стали навіть об'єктом спекуляцій деяких проімперськи налаштованих політиків, які використовують їх як аргументи на користь федералізації України, поділу її етнічних територій на окремі, відносно незалежні від Києва та одна від одної землі. Чи дійсно культурно-історична своєрідність окремих регіонів національних територій одного народу у світовій практиці є підставою федерального устрою держави цього народу?
За даними етнографії, археології, мовознавства усі народи складаються з етнографічних груп, а їхні мови обов"язково діляться на діалекти, наріччя, говірки. Більше того, така складна струкрура є суттєвою ознакою окремішності народу та його мови. Іншими словами, якщо окрема етнічна спільнота не ділиться на етнографічні групи, то скоріш за все вона не є окремим народом, а етнографічною складовою якогось іншого етносу. Так саме лінгвісти кажуть про мову. Вона повинна ділитися на діалекти. Якщо такий поділ відсутній, то скоріш за все маємо справу не з окремою мовою, а з діалектними складовими якоїсь мови.
Стародавні народи лишили після себе групи поселень та поховань з однотипними речовими рештками, тобто з єдиною матеріальною культурою. Археологи звуть ці сліди стародавніх етносів археологічними культурами. Цікаво, що однією з визначальних рис археологічної культури є наявність в її межах, так званих, локальних варіантів. Тобто, при відносній однотипності речових решток однієї культури, в її межах вирізняються групи археологічних пам'яток, що вирізняються певною специфікою знахідок. Є всі підстави вважати локальні варіанти археологічних культур слідами діалектних груп в межах стародавніх етносів. Іншими словами, з моменту виникнення етнічного поділу людства, окремі народи складалися з діалектних груп.
Отже, поділ України на культурно-історичні регіони чи діалектні групи (лемки, гуцули, поліщуки, слобожанці тощо) не є чимось унікальним, а є нормальним станом усякого великого, розвиненого етносу. Всі великі етноси сучасної Європи, до числа яких належать українці, обов"язково діляться на етнографічні групи, а їхні мови мають чіткий діалектичний поділ. Польський етнос складається з мазурів, підголян, краків"яків, кашубів; французький - з бретонців, провансальців, нормандців; італійський - з флорентійців, генуезців, сіцілійців та інш.
Більше того, такі великі європейські етноси як французи, німці, поляки тощо за деякими показниками ще більш строкаті ніж українці. Так, більшість українців за данними антропології належать до одного динарського антропологичного типу (Петров, 1992, с.88, 101-103), тоді як північ Франції та Німеччини заселені переважно північним європеоїдами, а південь цих держав - південними. Значно більшою неоднорідністю та розмаїттям антропології порівняно з українцями відзначаються поляки та росіяни.
Однак незважаючи на етнічну своєрідність окремих регіонів, народи Європи створили не федеративні, а унітарні держави. То чому ж етнографічна строкатість України повинна бути підставою для її федерального, а не унітарного устрою? Така логіка протирічить європейським принципам державотворення.
За взірець для наслідування українцям пропонується федеральний устрій Швейцарії та Німеччини. Обидві моделі не є прийнятними для України через їхню специфічність. Швейцарська федерація зумовлена об"єднанням в одній державі кількох окремих народів з їхніми етнічними територіями: німців, французів, італійців. За цим же федеральним принципом влаштовані інші багатонаціональні держави Європи. Як правило вони є уламками імперій, визначальним принципом яких є насильницьке об"єднання в одній державі етнічних територій кількох народів (Росія, колишня Югославія).
На відміну від Швейцарії переважна більшість європейських країн є національними державами, межі яких в цілому співпадають з етнічними землями певного народу (Франція, Італія, Швеція, Чехія, Угорщина, Польща тощо). За сталою європейською традицією національні держави є унітарними. До держав національного типу належить і Україна, яка розміщується в межах етнічних земель одного українського етносу. Отже, за європейською традицією Україна повинна будуватися як унітарна, а не федеративна держава. Численна російська, болгарська чи єврейська національні меншини на українських землях не є підставою для федералізації України. Адже ні численна арабська меншина Франція, ні українська Польщі не ставлять на порядок денний питання федералізації цих європейських держав.
Федеральний устрій Німецької держави має витоки не так в її історічній традиції, як у побоюванні сусідів перед Великою Німеччиною. Саме так берлінські історики пояснюють мені витоки німецького федералізму. Протягом Середньовіччя німецькі землі були в стані феодальної роздробленності. Число незалежних герцогств сягало 365. Їхнє об"єднання 1871 р. в єдину державу настільки підсилило німців, що на порядку денному стало питання переділу Світу. Дві світові війни, розв"язані Великою Німеччиною, змусили міжнародне співтовариство федералізувати країну, щоб зменшити загрозу з її боку.
Але ж Україна молода держава, яка нікому не загрожує. Навіщо ж послаблювати її федералізацією? Згадайте кому вигідна слабка Україна і ви знайдете справжні витоки українського федералізму.
Отже, ідея федералізації України породжена не етнографічним розмаїттям її території, а бажанням послабити молоду державу за принципом "розподіляй і владарюй". Українська історія свідчить, що спроби федералізувати Україну здійснювалися вороже налаштованими до неї зовнішніми силами або їхніми агентами в середині країни.
Виняток становить хіба що перша федералізація України-Руси ХП ст. Мається на увазі феодальна роздрібленість, яка не була накинута праукраїнцям зовні, а постала як закономірний результат розвитку середньовічного суспільства. Так чи інакше вона послабила першу українську державу настільки, що татарська навала змела її з арени історії.
Андрусівський поділ України 1667 р. між Росією та Польщею по Дніпру теж був своєрідною федералізацією, численні негативні наслідки якої дають себе взнаки і донині. Зокрема мається на увазі трагічний для українців поділ на східняків та західняків.
Більшовицька Росія федералізувала Україну, створивши на її землях маріонеткові Донецько-Криворозьку та Кримську автономію. Спираючись на них Москва придушила спробу українців відродити власну незалежну державу на початку ХХ ст.
В міжвоєнний час Польща "федералізувала" загарбані західно-українські землі шляхом заміни української літературної мови на лемківський діалект в школах Лемківщини. Українським федералістом був також Гітлер. Він поділив Україну на чотири частини, приєднавши Галичину до Польського генерал-губернаторства, а Буковину та Одещину подарувавши союзній Румунії.
Явищем того ж гатунку є заклики "демократично" федералізувати Україну, що наполегливо лунають з Москви з часів Горбачова. Згадаймо як послідовно Москва стимулювала і підтримувала сепаратиські рухи в Закарпатті, Новоросії, Донбасі, Криму. Особливо непереконливо і облудливо звучить пропаганда децентралізованого, федерального державоустрою України з вуст імперської Москви, яка сама є найодіознішим осередком унітаризму, що межує з монархізмом. Така полум"яна відданість імперської Москви ідеї федералізації України дескридитує саму цю ідею в очах громадян України, які бачать її незалежною державою, а не імперською провінцією.
Історія свідчить, що кожна федералізація України закінчується черговим її поневоленням. Таким чином, складна культурно-історична структура українських етнічних земель, ні українська і світова історія не дають підстав для федеративного устрою Української держави. Навпаки, більшість великих європейських етносів, з якими Україна тісно пов"язана історично, культурно, духовно, незважаючи на строкатість своєї етнографічної структури, створили не федеративні, а унітарні держави (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Франція, Італія та інш.). Історія України свідчить, що всі спроби її федералізації накинуті зовні за принципом "поділяй і володарюй". Ці уроки історії повинні добре пам’ятати не тільки українські політичні лідери, але всі мешканці України.

ЧИ Є УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ТА НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В УКРАЇНІ?

Голин — Tue, 28 Sep 2010 06:49:55 GMT

«Національність» — це належність до певної нації («натіо» — латиною «плем'я», «народ»). Нація, як стверджує енциклопедія, — «це стійка, історично складена, спільність людей, об'єднаних специфічними етнічними рисами — спільністю території, мови, побуту, традицій, звичок, яка є відображенням цих факторів у суспільній національній свідомості та суспільній національній психології». І в цьому розумінні, звичайно, «нація» відрізняється від «народу», бо «народ — це сукупність людей (різної національності), які проживають на певній території». В Україні є «українська нація» і є «народ України» (або «населення України»), до складу якого входять і українська нація, і представники інших національностей, причому чисельність представників української нації, згідно з останнім переписом населення, становить 78% населення України.
Звернімо увагу на те, що представники української нації — корінна нація, яка здавна проживає на своїй етнічній території (в Україні), а представники інших національностей з різних причин і в різні часи опинилися на території України, причому всі вони за її межами мають свої державні утворення. Звернімо увагу також на те, що при переписі населення нікого не змушували визначати свою національність. Кожен СВІДОМО і ДОБРОВІЛЬНО підтвердив (чи обрав) свою належність до тієї чи іншої нації, тобто до всього, що означає націю: територія, мова, традиції, звички, національна свідомість, національна психологія тощо. (І якщо представники національних меншин обрали як свою не українську національність, то вони СВІДОМО не вважають рідними територію України, її мову, традиції, національні свідомість і психологію; тобто загалом свідомо не вважають Україну своєю Батьківщиною, а мають її за іншу державу, тому й не є патріотами України.)
Це означає, що в Україні проживають спільності громадян з різними мовами, традиціями, звичками, національною свідомістю і психологією; причому позаяк усі вони свідомо, добровільно зарахували себе до певної національної громади, то всі вони усвідомлюють, що є різниця між ними і представниками всіх інших національностей.
Будь-яка різниця у будь-якому процесі у природі завжди викликає напруженість і може спричинити появу конфліктної ситуації. І є самоочевидним, що сама наявність в Україні представників різних національних громад уже у своїй основі створює напруженість, яка може бути основою міжнаціональних конфліктів, особливо між українцями і представниками інших національностей, бо українці становлять більшість в Україні і є (чи повинні бути) державотворчою нацією в Україні, володарями і господарями в Україні, на відміну від представників інших національностей, які потрапили в Україну «на правах гостей» (у кращому разі) і не вважають Україну своєю Батьківщиною, що підтверджується їхнім вибором своєї національності.
З іншого боку, враховуючи те, що українців в Україні 78%, є зрозумілим (і справедливим), щоб Україна була Українською державою, тобто «державою українців». Логічно, що це має бути встановлено в основному законодавчому документі держави — Конституції України. Однак у Конституції України, лише в передмові, побіжно згадано про «українську націю» в досить дивному і непевному контексті: «...українська нація і увесь Український народ» (що б це могло означати? І чому «українська нація» пишеться з малої літери, а «Український народ» — з великої?), а далі у тексті Конституції згадується лише «український народ» або «народ України».
Таким чином, можна стверджувати, що українська нація не присутня в Конституції України як основна державотворча нація в Україні (ст. 5), і, очевидно, українська нація вважається лише часткою «народу України». Це означає, що Конституція України не встановлює переваг представників якоїсь однієї нації над представниками інших націй. Справді, у ст. 24 сказано: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом». Тобто суверен України (конституційне чинна особа, носій верховної влади) — це «громадянин», який є представником будь-якої національності в Україні. Тобто повторимо ще раз: згідно з Конституцією України, національність громадянина не має юридичної сили в Україні (тобто не може бути предметом правових дій), як і жодного законодавчого акту, який встановлював би національність громадянина України.
Тим часом в Конституції (ст. 92, п. 3) сказано: «Виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин». Тобто ця стаття юридично розділяє такі поняття, як «український народ», «народ України» та «громадяни, які мають рівні права» (ст. 24), і поняття «корінні народи» і «національні меншини». Однак яка юридична різниця між ними, якщо всі вони мають рівні права? Що юридичне означає «корінні народи» і «національні меншини» і які (окремі чи неоднакові) права мають корінні народи та національні меншини? Відповіді немає, і немає жодного закону щодо якихось прав цих «корінних народів».
Зате є «Закон про національні меншини в Україні». Про цікаві речі мовиться в його передмові: «Верховна Рада, виходячи ІЗ ЖИТТЄВИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ... (виділено автором), приймає цей закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток». Що б це мало означати? По-перше, з яких таких «життєвих інтересів» української нації ухвалюється цей закон, тим більше, що, згідно з Конституцією, юридично української нації не існує (так само, як і національних меншин), а є «народ України» (ст. 5)? По-друге, чому тільки національним меншинам потрібно гарантувати право на вільний розвиток? Чи то в Україні «корінні народи» гноблять національні меншини, позбавляють їх можливості вільно розвиватися? Однак представники нацменшин не скаржилися й не скаржаться на якесь там гноблення. По-третє, якщо стаття 24 гарантує всім громадянам рівні конституційні права і свободи, то навіщо виокремлювати нацменшини? Це означає, що: або конституційно нацменшини не мають якихось прав, або ж нацменшини спеціально вивищуються над «корінними народами» і передусім, очевидно, над українцями, бо ті становлять більшість «народу України».
Останній висновок правильний, бо досить звернути увагу, наприклад, на ст. 16 «Закону про нацменшини», де сказано: «У державному бюджеті України передбачити спеціальні асигнування для розвитку національних меншин». Тобто українці, які становлять 78% «народу України», повинні сплачувати податки на розвиток нацменшин. А чому б українцям не сплачувати податки на свій власний розвиток, особливо якщо завважити, що деякі нацменшини, наприклад, євреї, мають представників з вищою освітою (на 1000 осіб) набагато більше, ніж українці, і живуть вони, мабуть, не бідніше за українців (згідно з переписом населення 1989 року, тільки 12 українців на 1000 мали середню спеціальну та вищу освіту, тоді як жидів — 643 на 1000, тобто в 50 разів більше; до речі, хто-небудь і коли-небудь бачив, щоб жид старцював, був «бомжем», тоді як українців старцює дуже багато).
То ж чи не треба передусім асигнувати «вільний розвиток» українців? І якщо є «Закон про національні меншини», то чи не логічно і справедливо ухвалити «Закон про українську націю в Україні», де було б чітко визначено права та обов'язки української нації, зокрема і стосовно нацменшин? У «Законі про національні меншини» також було б доцільним, логічним і справедливим визначити права та обов'язки нацменшин стосовно української нації.
(До речі, відсутність у паспорті скасованої графи «національність» не дає можливості встановити чисельність нацменшин. Наприклад, згідно з останнім переписом населення, в Україні І проживає 121 тисяча євреїв, а на їхньому веб-сайті ( www.jew -roots.com.) вказано, що їх кількість в Україні становить 600 тисяч. То на яку кількість євреїв треба «передбачати асигнування» в 1 бюджеті?) Таким чином, у Конституції законодавче закріплено несправедливість: попри рівноправність усіх громадян України, українці мусять фінансувати національні! меншини (не кажучи вже про інші «права» національних меншин, про які згадано в «Законі про нацменшини»). До того ж у самих українців жодних прав стосовно нацменшин.
Як згадувалося вище, в Україні ні один юридичний документ не засвідчує національність громадянина. Цікаво, що 1991 року, коли найпершим і найважливішим завданням Верховної Ради, очевидно, мало бути ухвалення законів для створення Української держави, чомусь відразу ухвалили закон про зняття графи «національність» у паспорті. Кому заважала графа «національність»? Якщо це зробили, то, мабуть, комусь це було вигідно. Та кому? Результати проведеного мною опитування про ставлення до скасування в паспорті позначки «національність» показали: жоден українець не схвалив цієї дії. (До речі, чому графу «національність» скасували без проведення референдуму з цього питання або хоч би опитування?) Навіщо це зробили? Чи не для того, щоб не було відомо, хто (за національністю) розкрадає Україну (1990 року 52 млн громадян України були власниками всіх її багатств, а зараз усе це стало власністю тільки кількох десятків осіб; цікаво, хто вони за національністю?). А хто були ті 32 тисячі «націоналістичних бандитів» (як їх тоді називали в пресі), розстріляних тільки протягом 1919 року, і тільки у Києві під орудою Ісаака Шварца? Або хто організував Голодомор 1932—33 pp.?
Усе звалюють на Сталіна. Так, Сталін — вбивця, деспот, тиран, для якого людське життя нічого не варте, але дурнем він не був. Він будував індустріальне розвинену державу; йому потрібна була валюта для закупівлі технологічного обладнання за кордоном. Валюти не було, а тому продавали сировину, і передусім хліб. Однак хліб вирощують люди. Сталін не міг бути зацікавленим у знищенні рабів, а до того ж тоді він ще не мав тієї влади і сили, яку мав уже 1937 року.
Голодомор здійснювали свідомо, і тільки проти українців. Жоден єврей тоді не помер в Україні від голоду. У Росії також голоду не було. Організаторами Голодомору в Україні були Мендель Хатаєвич, Лазар Каганович.
Дивно, що 2003 року так багато говорили про Голодомор, але ніхто не говорив про його організаторів. Однак досить ознайомитися хоч би з рапортом тодішнього італійського консула у Харкові Граденіго. У своєму звіті в Італію він доповідав, що на його запитання начальнику ОГПУ у Харкові, єврею, про причини такого голоду, той відповів: «Місцевий етнос повинен бути переінакшеним». І взагалі, цікаво знати, наприклад, громадяни якої національності найзаможніші в Україні або скільки радників-неукраїнців було в оточенні Президента Л.Кучми, або знову ж таки представники якої національності займаються наркобізнесом?
До речі: наявність графи «національність» у паспорті не суперечить жодному закону України та міжнародним законам.
Позаяк графа «національність» у законодавстві України відсутня, стають не зрозумілими такі речі в Конституції України, як «національне законодавство України» (ст. 9), «національне багатство» (ст. 14), «національні інтереси» (ст. 18), «національний гімн» (ст. ЗО), «національна безпека» (ст. 32, 36, 92), «національний банк» (ст. 85), бо юридичне нічого національного в Україні немає. Тому, очевидно, треба замість слова «національний» вживати слово «державний».
Таким чином, в Україні немає законодавчого акта, який юридично підтверджував би національність громадянина України. А тому в Україні зараз юридично немає української нації, як і національних меншин, і кожен може назватися сьогодні, наприклад, арабом, завтра — євреєм, а післязавтра — чукчею. Тому «Закон про національні меншини в Україні» не чинний і мав би бути скасований відразу ж з ухваленням Конституції України. На цій самій підставі потрібно скасувати статтю «Кримінального кодексу України» про відповідальність за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, як і всі інші законодавчі акти, які стосуються будь-чого національного. І чи потрібне для цього рішення Конституційного Суду України? І чи влаштовує така ситуація українців? Що вони думають з цього приводу?