Історичні долі людності певного регіону завжди значною мірою визначало розташування та природна сворєрідність останнього. Україна -- одна з найбільших країн Європи. Її окремі землі належать до різних природних зон і здавна контактують з різними культурно-історичними центрами Євразії. Тому на українських теренах з первісних часів простежуються три провінції, які за своїми етногенетичними зв'язками були спрямовані в різні напрямки. Північно-західна (Полісся та прилеглі регіони Волині та Поділля) розвивалися в тісних контактах з Південною Балтією; Південно-Західна Україна перебувала під балканським впливом, а степи Південного Сходу та частково Півдня нашої батьківщини довго являли собою західну периферію великого азійського світу скотарів-номадів. Спробуємо прослідкувати за даними археології, коли почали формуватися три вищезгадані культурно-історичні провінції України. Поліська низовина, що займає північ України та південь Білорусі, у природно-географічному сенсі являє собою східну частину Великої Європейської низовини. Остання простяглася від Англії до Середньоруської височини на 2,5 тис. км і характеризується специфічними, досить однорідними природними умовами: помірним, відносно вологим кліматом, низьким, плоским рельєфом з піщанистими грунтами, численними ріками та болотами, суцільними змішаними лісами. Археологічі матеріали дозволяють говорити про стійкі культурні зв'язки первісного населення Полісся зі своїми західними сусідами вищезгаданих низин Південної Балтії починаючи з кінця льодовикової доби. За останні 12 тис.років археологами простежено не менше 10 міграційних хвиль з заходу на Полісся, Волинь, Поділля, Прикарпаття. Із Західної та Південної Балтії в Полісся наприкінці льодовикової доби прийшли дві хвилі мисливців північного оленя (людність культур Лінгоі та Свідер (Залізняк, 1989). Кінець льодовикової доби знаменувався двома міграціями з заходу в Полісся лісових мисливців кудлаївської та яніславицької культур (Залізняк, 1991). В наступну неолітичну добу (7 -- 5 тис. р. тому) із заходу на Україну просунулися племена лінійно-стрічкової кераміки та людність культури лійчастого посуду. За доби бронзи в Полісся, на Волинь та Поділля з Заходу котилися хвилі індоєвропейських племен: культури кулястих амфор, шнурової кераміки (Мал.1), тшинецько-комарівської. До речі, від останньої деякі дослідники виводять слов'янство. У скіфську добу з Центральної Європи в Західну Україну просунулись кельти. Міграційні процеси із заходу в Українське Полісся, на Волинь та Прикарпаття простежуються і в пізніші часи. Мається на увазі прихід сюди з заходу близько 2 тис.років тому людності поморської культури, германців (пшеворська культура), готів (вельбарська культура). Постійний напрямок міграційних процесів із заходу в Полісся пояснюється належністю останнього до єдиної природно-ландшафтної зони Великих Європейських низин, що простяглися від Темзи до Десни. Він був визначальним фактором етнокультурних процесів, які проходили в Північно-Західній Україні, починаючи з кінця льодовикової доби. Саме ці землі були прабатьківщиною слов'янства та українців зокрема. Отже, є підстави говорити про західні етногенетичні корені цих народів. Недаремно ближчими етнокультурними родичами слов'ян є їхні північно-західні сусіди балти та германці. Серед археологів панує думка про праслов’янський характер археологічних культур Північно- Західної України починаючи від шнуровиків ранньобронзової доби, тобто з кінця ІІІ тис. до н.е. (Мал. І). За доби середньовіччя Півчнічно-Західна Україна також розвивалася під потужним впливом з Балтії. Мається на увазі військово-політична експансія на українські землі спочатку варягів Скандинавії ІХ-ХІ ст., а пізніше Литви, Польщі і навіть Швеції. Лише на початку ХУІІІ ст. Петро І та інші російські імператори насильницьки переривають традиційні північно-західні зв"язки України і поступово переориєнтовують її на схід, інкорпоруючи в тіло Російської імперії (Дорошенко, 1991, с.397-403). Стійкі східні культурно-історичні зв'язки українського степу з скотарським світом Азії почали формуватися з виокремлення скотарства в самостійну галузь економіки, що сталося на півдні України у IV тис. до н.е. Північноєвропейська людність, яка у VI -- V тис.до.н.е. заселили Лівобережжя Дніпра та Надпорожжя, в умовах аридизації клімату, під впливом Трипілля поступово опановує навички скотарства. З постанням у IV тис.до н.е. у лісостепах та степах між Дністром та Дінцем найдавніших скотарських суспільств індоєвропейців (Середній Стіг, Нижня Михайлівка тощо) та їхнім поширенням степовою зоною далеко на схід (ямна культура) Південно-Східна Україна розвивалася в тісних контактах з євразійським степом. В добу бронзи (ІІІ -- ІІ тис.до н.е.) в українських степах послідовно змінювали один одного найдавніші індоєвропейські степовики з архаїчною відгонною формою скотарства (середньостогівці, ямники, катакомбники, зрубники), які лишили після себе тисячі курганів на півдні України. З початком доби заліза (І тис.до н.е.) Надазов'ям та Північним Причорномор'ям зі сходу котилися хвилі скотарів-кочовиків (кіммерійці, скіфи, сармати), які належали до східної іранської або арійської групи індоєвропейців (Мал. 2). З IV по XVIII ст. н. е. з Азії українським степом на захід через кожні 100 -- 200 років плинули нові хвилі азійських номадів, але вже не індоєвропейців, а монголоїдів тюрків. Перша тюркська орда гунів форсувала Дон 370 р.н.е. Після розгрому гунів римлянами та германцями в середині V ст. з півдня України їх витісняють тюрки болгари. 558 р. зі сходу приходять авари. Рештки болгар були остаточно вигнані з Надазов'я та Надчорномор'я у Волзьку Булгарію та Західне Надчорномор'я 670 р. хазарами. Після розгрому останніх київським князем Святославом 965 р. в українські степи зі сходу вдерлися печеніги. Останні близько 1036 р. поступилися новій тюркській орді половців. Кипчаків-половців практично знищили монголи у першій половині ХІІІ ст. Кримські татари, які панували на території півдня України до кінця XVIII ст. були уламком татаро-монгольської імперії Чингізидів. Останньою хвилею тюркських кочовиків зі сходу були калмики, які у XVIII ст. просунулися на захід до Кубані (Залізняк, 1994, с.122, 123, 131, 132). Постійний напрямок руху скотарських народів зі сходу на захід пояснюється тим, що європейський степ через вищу вологість клімату являє собою значно краще пасовисько порівняно з сухим азійським. Тому в пошуках кращих пасовиськ для своєї худоби степові номади рухались з Азії в Європу, а не навпаки. Зайве нагадувати, що всі ці хвилі войовничих номадів зі сходу справляли потужний вплив на культурно-історичний процес у степовій та лісостеповій Україні. Однак особливо перебільшувати вплив тюрків на етногенез українців не слід. Антропологічні дослідження свідчать, що монголоїдні елементи в антропології українців представлені значно меншою мірою, ніж елементи центральноукраїнського (динарського) антропологічного типу у їхніх південно-східних тюркських сусідів, зокрема кримських татар. Це свідчить про давній і потужний вплив осілих землеробців-праукраїнців на тюркських скотарів північного Надчорномор'я. Отже, південно-східна Україна, починаючи з постання тут у IV тис.до н.е. скотарства розвивалася в умовах тісних культурно-історичних контактів з рухливими і агресивними скотарськими суспільствами євразійського степу. Як українські степи вважаються західною провінцією степової зони, що простяглася на 4 тис.км. на схід від Надчорномор'я до Монголії та Китаю, так і скотарські суспільства півдня України слід вважати східною периферією євразійського світу степових номадів. Останні неодноразово нищили національні надбання невойовничих землеробів-українців. Традиційна агресивність кочовиків історично закладена в їхній економіці. Великі стада худобв швидко поїдають і витоптують траву, а тому вимагають постійної зміни пасовиськ. Це обумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове скотарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів. Продуктивна скотарська економіка давала змогу кочовим суспільствам утримувати численні збройні сили. Крім того, рухливий спосіб життя не дозволяв номадам мати постійні ремісничі і культурні центри, які забезпечували їх досконалою зброєю, предметами розкоші, продуктами землеробства (зерном, вином тощо). Останні є обов'язковою складовою раціону всіх скотарів світу. Тому вони вимушені тісно контактувати з осілими, як правило, більш розвиненими, землеробськими суспільствами, які забезпечували номадів продуктами цивілізації. Характер цих контактів далеко не завжди був мирним, а часто здійснювався у формі грабіжницьких збройних нападів войовничих степовиків на миролюбних землеробів, ремісників, торгівців. Згадайте стосунки скіфів з грецькими колоніями Надчорномор'я, гунів та аварів з Європою, печенігів, половців, татаро-монголів з Україною-Руссю, кримських татар з козачою Україною. Фатальний вплив азійського степу на історичну долю України триває і в новітній час. Мається на увазі погляд російських істориків та філософів В.Ключевського, М.Покровського (1929), Г.Федотова (1936) та їхніх сучасних послідовників на Російську імперію як різновид деспотії східного типу, яка постала в умовах потужного впливу татаро-монгольської держави Золотої Орди (Залізняк, 1994, с.208 -- 227). "Московська держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і являє собою типовий приклад східного деспотизму" , - писав К.Маркс. Географічна позиція північно-західного Надчорномор'я та Подністров'я обумовила тісні і дуже давні контакти цього регіону з Центральною Європою, Балканами, а через них -- з Близьким Сходом. Археологічно цей зв'язок простежується вже з кінця льодовикової доби. Однак, особливо потужно він проявився в V -- ІV тис.до н.е., коли Правобережну Україну колонізували балканські нащадки близькосхідних землеробів -- людність трипільської культури (Залізняк, 1994). Саме під прогресивним впливом останніх на аборигенні мисливсько-рибальські племена Подніпров'я тут постали найдавніші спільноти скотарів-індоєвропейців (Залізняк, 1994). Південно-західні впливи на територію України відчувалися в бронзову добу і особливо посилилися у І тис. до н.е., коли починаючи з VII ст.до н.е. на північному узбережжі Чорного моря були засновані колонії греків. На рубежі нашої ери тут з'являються римські військові гарнізони. У ІІІ -- IV ст. н.е. всю Правобережну Україну до південного кордону Полісся і частково лівобережний лісостеп займала провінційно-римська черняхівська культура. На думку дослідників, це було переддержавне утворення, в складі якого праслов'яни вперше познайомилися і засвоїли ідею державності. Слід спеціально підкреслити важливість прогресивного впливу на українські терени греко-римської цивілізації. Завдяки ним праукрайнці скіфо-сарматської доби не тільки познайомились з ідеєю державності, а й взагалі були включені в європейський історичний процес. Адже сучасна європейська цивілізація постала на культурному підгрунті греко-римського світу античності і є його безпосереднім нащадком. Недаремно північно-східні сусіди праукраїнців фіно-угри, які здавна населяли величезні лісові простори від Верхньої Десни до Уралу, не маючи контактів з античною цивілізацією затрималися на стадії первісності. Саме тому вони не створили власної держави, так і не трансформувавшись з народностей в націю. Особливо потужно впливав балканський світ на Україну в середньовіччя. Мається на увазі Візантійська імперія, під впливом якої формувалася перша історична українська держава Русь, були закладені підвалини української писемності, літератури та історії, складалося християнське світосприймання українців. З XV ст. характер впливів на Україну з південного заходу різко змінюється у зв'язку з завоюванням Константинополя турками. Агресія Османської імперії на українські землі тривала до кінця XVIII ст. Південно-західні впливи на українські терени закарбувалися на сучасній етно-політичній карті Східної Європи. У скіфо-сарматську добу протягом 1 тис. до н.е. мала місце експансія фракійських племен з Трансильванії та Нижнього Подунав"я у північно-західному напрямку. На початку 1 тис. до н.е. фракійські впливи за даними археології простежуються в лісо-степах Правобережної України від Карпат на заході до Дніпра на сході. Мається на увазі чорноліська культура, фракійські елементи в якій простежувались багатьма відомими археологами. Тому нащадки латинизованих римлянами фракійців та слов’ян румуни та молдавани здавна просувались із Трансільванії на схід і зараз межують з українцями по Дністру. Отже, маємо наукові підстави говорити про три культурно-історичні провінції на теренах України (північно-західна, південно-західна та південно-східна), які здавна мали постійний напрям культурно-генетичних зв'язків (Мал. 3). Останні були детерміновані природно-географічними факторами, перш за все належністю цих регіонів до певних природних зон та розміщенням на географічній карті Євразії. Судячи з археологічних матеріалів, напрям згаданих культурно-історичних контактів визначився дуже рано у первісну добу і впливає на історичні долі українців навіть зараз. Трьом культурно-історичним регіонам первісної України відповідають три головні геополітичні провінції України-Руси, козацької та сучасної України. Таким чином, південно-західна Україна здавна розвивалася під сильним впливом Подунав'я та Балкан. Традиційні західні зв'язки північно-західного регіону, який територіально співпадає з прабатьківщиною слов'ян та українців, дають підстави говорити про значні західні впливи на етногенез останніх. Більше 5 тис. років південно-східна провінція традиційно є східною периферією азійського степового світу. У пізньому середньовіччі останній породив у Східній Європі кілька надцентралізованих деспотій східного типу: Золота Орда, Османська та Російська імперії. Протягом української історії вони неодноразово руйнували українську державність, створюючи передумови і для агресії на українські землі і західних сусідів (Польщі, Угорщини, Литви, Румунії). Ці три великі культурно-історичні провінції України перегукуються з окресленими Є.Маланюком трьома складовими первнями української культури: варязька мілітарність, антична Еллада та азійський степ (Маланюк, 1992). Однак визначальну роль у формуванні української нації відіграли міграційні процеси з Північно-Західної України на південний схід. Тут постійно точилася боротьба українських колоністів з войовничими степовиками. З послабленням натиску кочовиків землероби з Волині, Прикарпаття та Полясся знову заселяли степ. Починалося чергове українське відродження, якими така багата наша історія. Показово, що і в новітні часи південь та схід України залишалися теренами нищення українства, а північний захід - невичерпним джерелом його відродження. В межах вищезгаданих трьох культурно-історичних провінцій України виділяється 15 земель та численні українські етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, слобожани тощо. Так що етнографічна строкатість України не викликає сумніву. Наявність окремих культурно-історичних регіонів на українських етнічних землях, як і діалектних груп, з яких складається український етнос, давно помітили етнографи та лінгвісти. Ці наукові факти стали навіть об'єктом спекуляцій деяких проімперськи налаштованих політиків, які використовують їх як аргументи на користь федералізації України, поділу її етнічних територій на окремі, відносно незалежні від Києва та одна від одної землі. Чи дійсно культурно-історична своєрідність окремих регіонів національних територій одного народу у світовій практиці є підставою федерального устрою держави цього народу? За даними етнографії, археології, мовознавства усі народи складаються з етнографічних груп, а їхні мови обов"язково діляться на діалекти, наріччя, говірки. Більше того, така складна струкрура є суттєвою ознакою окремішності народу та його мови. Іншими словами, якщо окрема етнічна спільнота не ділиться на етнографічні групи, то скоріш за все вона не є окремим народом, а етнографічною складовою якогось іншого етносу. Так саме лінгвісти кажуть про мову. Вона повинна ділитися на діалекти. Якщо такий поділ відсутній, то скоріш за все маємо справу не з окремою мовою, а з діалектними складовими якоїсь мови. Стародавні народи лишили після себе групи поселень та поховань з однотипними речовими рештками, тобто з єдиною матеріальною культурою. Археологи звуть ці сліди стародавніх етносів археологічними культурами. Цікаво, що однією з визначальних рис археологічної культури є наявність в її межах, так званих, локальних варіантів. Тобто, при відносній однотипності речових решток однієї культури, в її межах вирізняються групи археологічних пам'яток, що вирізняються певною специфікою знахідок. Є всі підстави вважати локальні варіанти археологічних культур слідами діалектних груп в межах стародавніх етносів. Іншими словами, з моменту виникнення етнічного поділу людства, окремі народи складалися з діалектних груп. Отже, поділ України на культурно-історичні регіони чи діалектні групи (лемки, гуцули, поліщуки, слобожанці тощо) не є чимось унікальним, а є нормальним станом усякого великого, розвиненого етносу. Всі великі етноси сучасної Європи, до числа яких належать українці, обов"язково діляться на етнографічні групи, а їхні мови мають чіткий діалектичний поділ. Польський етнос складається з мазурів, підголян, краків"яків, кашубів; французький - з бретонців, провансальців, нормандців; італійський - з флорентійців, генуезців, сіцілійців та інш. Більше того, такі великі європейські етноси як французи, німці, поляки тощо за деякими показниками ще більш строкаті ніж українці. Так, більшість українців за данними антропології належать до одного динарського антропологичного типу (Петров, 1992, с.88, 101-103), тоді як північ Франції та Німеччини заселені переважно північним європеоїдами, а південь цих держав - південними. Значно більшою неоднорідністю та розмаїттям антропології порівняно з українцями відзначаються поляки та росіяни. Однак незважаючи на етнічну своєрідність окремих регіонів, народи Європи створили не федеративні, а унітарні держави. То чому ж етнографічна строкатість України повинна бути підставою для її федерального, а не унітарного устрою? Така логіка протирічить європейським принципам державотворення. За взірець для наслідування українцям пропонується федеральний устрій Швейцарії та Німеччини. Обидві моделі не є прийнятними для України через їхню специфічність. Швейцарська федерація зумовлена об"єднанням в одній державі кількох окремих народів з їхніми етнічними територіями: німців, французів, італійців. За цим же федеральним принципом влаштовані інші багатонаціональні держави Європи. Як правило вони є уламками імперій, визначальним принципом яких є насильницьке об"єднання в одній державі етнічних територій кількох народів (Росія, колишня Югославія). На відміну від Швейцарії переважна більшість європейських країн є національними державами, межі яких в цілому співпадають з етнічними землями певного народу (Франція, Італія, Швеція, Чехія, Угорщина, Польща тощо). За сталою європейською традицією національні держави є унітарними. До держав національного типу належить і Україна, яка розміщується в межах етнічних земель одного українського етносу. Отже, за європейською традицією Україна повинна будуватися як унітарна, а не федеративна держава. Численна російська, болгарська чи єврейська національні меншини на українських землях не є підставою для федералізації України. Адже ні численна арабська меншина Франція, ні українська Польщі не ставлять на порядок денний питання федералізації цих європейських держав. Федеральний устрій Німецької держави має витоки не так в її історічній традиції, як у побоюванні сусідів перед Великою Німеччиною. Саме так берлінські історики пояснюють мені витоки німецького федералізму. Протягом Середньовіччя німецькі землі були в стані феодальної роздробленності. Число незалежних герцогств сягало 365. Їхнє об"єднання 1871 р. в єдину державу настільки підсилило німців, що на порядку денному стало питання переділу Світу. Дві світові війни, розв"язані Великою Німеччиною, змусили міжнародне співтовариство федералізувати країну, щоб зменшити загрозу з її боку. Але ж Україна молода держава, яка нікому не загрожує. Навіщо ж послаблювати її федералізацією? Згадайте кому вигідна слабка Україна і ви знайдете справжні витоки українського федералізму. Отже, ідея федералізації України породжена не етнографічним розмаїттям її території, а бажанням послабити молоду державу за принципом "розподіляй і владарюй". Українська історія свідчить, що спроби федералізувати Україну здійснювалися вороже налаштованими до неї зовнішніми силами або їхніми агентами в середині країни. Виняток становить хіба що перша федералізація України-Руси ХП ст. Мається на увазі феодальна роздрібленість, яка не була накинута праукраїнцям зовні, а постала як закономірний результат розвитку середньовічного суспільства. Так чи інакше вона послабила першу українську державу настільки, що татарська навала змела її з арени історії. Андрусівський поділ України 1667 р. між Росією та Польщею по Дніпру теж був своєрідною федералізацією, численні негативні наслідки якої дають себе взнаки і донині. Зокрема мається на увазі трагічний для українців поділ на східняків та західняків. Більшовицька Росія федералізувала Україну, створивши на її землях маріонеткові Донецько-Криворозьку та Кримську автономію. Спираючись на них Москва придушила спробу українців відродити власну незалежну державу на початку ХХ ст. В міжвоєнний час Польща "федералізувала" загарбані західно-українські землі шляхом заміни української літературної мови на лемківський діалект в школах Лемківщини. Українським федералістом був також Гітлер. Він поділив Україну на чотири частини, приєднавши Галичину до Польського генерал-губернаторства, а Буковину та Одещину подарувавши союзній Румунії. Явищем того ж гатунку є заклики "демократично" федералізувати Україну, що наполегливо лунають з Москви з часів Горбачова. Згадаймо як послідовно Москва стимулювала і підтримувала сепаратиські рухи в Закарпатті, Новоросії, Донбасі, Криму. Особливо непереконливо і облудливо звучить пропаганда децентралізованого, федерального державоустрою України з вуст імперської Москви, яка сама є найодіознішим осередком унітаризму, що межує з монархізмом. Така полум"яна відданість імперської Москви ідеї федералізації України дескридитує саму цю ідею в очах громадян України, які бачать її незалежною державою, а не імперською провінцією. Історія свідчить, що кожна федералізація України закінчується черговим її поневоленням. Таким чином, складна культурно-історична структура українських етнічних земель, ні українська і світова історія не дають підстав для федеративного устрою Української держави. Навпаки, більшість великих європейських етносів, з якими Україна тісно пов"язана історично, культурно, духовно, незважаючи на строкатість своєї етнографічної структури, створили не федеративні, а унітарні держави (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Франція, Італія та інш.). Історія України свідчить, що всі спроби її федералізації накинуті зовні за принципом "поділяй і володарюй". Ці уроки історії повинні добре пам’ятати не тільки українські політичні лідери, але всі мешканці України.
